Василь Боженко

Василь Боженко (1869—1919 рр.) — робітник, червоний командир. У 1917 р. створив більшовицьку організацію в Києві. Член Київської ради робітничих депутатів. Командував загонами червоної гвардії під час повстань у жовтні 1917 та січні 1918 р. Під час німецько-австрійської окупації в «нейтральній зоні» сформував партизанські загони для боротьби з окупантами. У вересні 1918 р. став командиром Таращанського полку, згодом бригади, 1-ї української радянської дивізії, яка здійснювала наступ на Київ під час другої війни між радянською Росією й УНР. Помер від запалення легенів.

М. Щорс

Микола Щорс (1895—1919 рр.) — більшовицький військовий діяч. Брав участь у Першій світовій війні. У 1918 р. вступив до партії більшовиків. У лютому 1918 р. очолював більшовицький збройний загін на Чернігівщині. Згодом командував різними збройними формуваннями більшовиків, що діяли на Україні. У 1919 р. був комендантом Києва. Застрелений за згодою радянського командування під час перебування на передовій.

М.Грушевський -

відомий політичний діяч, історик, автор наукових праць з історії України, зокрема монументальної праці "Історія України - Руси" (10 томів). Після закінчення Київського університету очолював кафедру української історії у Львівському університеті (Галичина - Австро-Угорська імперія). Після революції 1905-7 рр. багато часу проводив в Наддніпрянській Україні. В 1908 р. став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступовців , яке об’єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій Києва. З 1914 р. за громадську діяльність перебував на засланні згідно з рішенням царського уряду. Повернувся із заслання в березні 1917 р. Користувався величезним авторитетом серед діячів українського національного руху.

Єфремов Сергій (1876-1939 )

- україн­ський вчений - літературознавець, публі­цист, громадсько-політичний діяч, юрист. Один із фундаторів ТУП, організаторів Центральної Ради. Критично ставився до ідеології, політики та діяльності більшо­виків. Справою його життя була розробка власної концепції української державності, національної освіти та культури. В квітні 1930 р. засуджений у сфабрикованій "справі" "Спілки визволення України". По­мер 10 березня 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу. Посмертно реабілітований (1989).

Винниченко Володимир (1880-1951)

— український політичний діяч, письменник. Юрист. З 1903 р. — на професійній рево­люційній роботі. Перший Голова Генераль­ного Секретаріату, Голова Директорії, автор головних законодавчих актів УНР. "У 1919 р. емігрував до Відня. У 1920 р. повернувся в Україну. Спроби співпрацювати з більшо­виками закінчилися невдало. "Власне те­пер я все більше й більше відчуваю самотність: від антибольшевицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов" (1925 ). З кінця 20-х pp.оселився у Франції. Присвятив себе літературній і публіцистичній діяльності. Написав 14 романів, понад 11 п'єс, більше ста оповідань. Його пензлю нале­жить близько ста картин. Помер 6 березня 1951 р. Заповідав: "Стійте всіма силами за Україну...".

Володимир Антонов-Овсієнко (1883—1938)

Більшовицький військовий діяч, дипломат. Брав участь у розробці плану бойових дій більшовицьких загонів проти УНР. Командував більшовицькими військами при відступі з України в 1918 р. Був членом Народного Секретаріату. У 1919 р. командував Українським фронтом. Із 1924 р. на дипломатичній роботі. З 1933 р. нарком юстиції СРСР. Розстріляний НКВС СРСР.

Михайло Муравйов (1880—1918)

Воєначальник у роки громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії. Походив із бідної селянської родини. Закінчив юнкерське училище. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 рр. та Першій світовій війні.Улітку 1917 р. став ініціатором створення ударних «батальйонів смерті». Отримав чин полковника. Вступив до партії лівих есерів. У листопаді 1917 р. командував революційним Петроградським гарнізоном, організував розгром наступу Керченського і Краснова на Петроград, тим самим врятував владу більшовиків від поразки. Командував більшовицькими загонами, що наступали на Київ. Командував радянськими військами, що вели боротьбу з румунами у Бессарабії. Був диктаторомОдеського району. Улітку 1918 р. призначений командувачем Східного фронту. Застрелений під час заколоту проти радянської влади.

Павло Скоропадський (1873—1945)

(1873-1945) - визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України. Походив із стародавнього українського козацько-шляхетського роду. Народився у м.Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів на Чернігівщині. Навчався у привілейованому Петербурзькому пажеському корпусі. Служив у царській армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 рр. За виявлений героїзм нагороджений золотою Георгіївською зброєю, дослужився до звання генерал-лейтенант та згодом був призначений флігель-ад’ютантом російського імператора Миколи ІІ.

Після краху російської монархії, відчувши себе вільним від моральних обов’язків перед царським престолом, він почав цікавитись українським політичним життям, шукати можливості прислужитися Україні. Проте Центральна Рада остерігалася авторитетного генерала, який мав значний вплив на військо. Взаємовідносини між лідерами Центральної Ради та П.Скоропадським ще більше загострились після обрання його отаманом Вільного козацтва.

П.Скоропадський не сприймав поглядів керівників Центральної Ради стосовно розбудови української державності. Наприкінці 1917 р. на цьому ґрунті він подав у відставку з посади командувача Українським корпусом і покинув військову службу.

За погодженням з німецькою військовою владою 29.04.1918 р. в Києві була проголошена Українська Держава на чолі з гетьманом П. Скоропадським. 14.11.1918 р. він проголосив федерацію Української Держави з майбутньою не більшовицькою Росією, створюючи тим самим єдиний фронт боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом протигетьманського повстання. Намагаючись уникнути братовбивчої війни серед українців, 14.12.1918 р. він підписав зречення від влади і емігрував до Німеччини. У 1926 р. за його сприянням в Берліні був створений Український Інститут. У 1937 р. у нацистський Німеччині засновано Союз гетьманців-державників (СГД) на чолі з П.Скоропадським. Під час Другої світової війни сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів, українських політичних лідерів. Наприкінці війни, потрапивши під бомбардування на ст.Плеттінг у Баварії, П.Скоропадський дістав смертельне поранення.

С. Петлюра

(1879-1926) – визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився у Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Навчався у духовній семінарії, але був виключений за вияв революційних настроїв. З 1900 р. член Революційної української партії. Брав активну участь у революційному русі. В роки Першої світової війни працював в організації допомоги фронту. Був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції. У березні 1917 р. обраний до складу Центральної Ради, згодом став Генеральним секретарем з військових справ.

За часів гетьманату очолював Всеукраїнський союз земств. Брав активну участь у створенні опозиції гетьману П.Скоропадському, за що був заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений з в’язниці і обраний до складу Директорії. Згодом став Головним отаманом Армії УНР. В результаті політичної кризи Директорії був обраний її головою. Брав активну участь у боротьбі за відродження української державності.Після поразки визвольних змагань покинув Україну і став політичним емігрантом. Оселившись у Парижі, організував видання тижневика «Тризуб», вів активне листування з багатьма українськими діячами. У 1926 р. загинув в наслідок терористичного акту. Похований у Парижі на кладовищі Монпарнас.


Є. О. Петрушевич

1863-1940) – український громадсько-політичний діяч, президент Західноукраїнської Народної республіки. Народився у м.Буську на Львівщині у сім’ї священика. Навчався в Академічній гімназії у Львові. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, доктор права.

У 1907 р. обраний послом до австрійського парламенту і залишався ним аж до розвалу імперії. Широкій громадськості був відомий як прихильник рішучої боротьби за права українського народу. Під час Першої світової війни очолював українську парламентську репрезентацію (представництво), яка заперечувала проти передачі західноукраїнських земель під польську владу.

У 1918 р. обраний президентом Західноукраїнської Народної республіки. Як президент зумів залучити до державного будівництва представників різних політичних партій та рухів. Завдяки виваженій політиці, його уряду вдалося уникнути соціальних конфліктів. Після злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР, але мав серйозні розходження з С.Петлюрою у поглядах на взаємовідносини УНР з Польщею.По завершенню визвольних змагань та окупації західноукраїнських земель Польщею покинув Україну і став політичним емігрантом. Помер у Берліні, де й похований.


Х. Раковський

1873-1941) - політичний і державний діяч УСРР. Народився у Градеці (Болгарія). З 15 років став професійним революціонером. Роки навчання в гімназії, на медичному факультеті університету в Женеві були і роками становлення одного з активних діячів та лідерів соціал-демократичного руху в Болгарії та Румунії і зближення з діячами російського революційного руху Г.Плехановим, Л.Троцьким. В. Ульяновим (Леніним). У 1918 р. вступив до лав більшовицької партії, обіймав посаду голови Верховної автономної колегії, заснованої в Одесі для боротьби проти контрреволюції в Україні. Підтриманий В.Леніним і Л.Троцьким виконував ряд важливих доручень в Україні в 1918 р.: дипломатичну місію до Одеси, де підписав російсько-румунський договір(за яким протягом 2-х місяців Бессарабія мала бути звільнена),вів переговори з урядом гетьмана Скоропадського, встановив контакти з українською опозицією на чолі з В.Винниченком. тому його було запропоновано на посаду голови уряду радянської України. Захопившись ідеями інтернаціоналізму поставив під сумнів існування окремої української нації. Але згодом змінив свої погляди і почав відстоювати розширення політичної та економічної самостійності УСРР. У 1923 р. виступив з критикою Й.Сталіна з питань національного будівництва. Після цього був зміщений з посади голови уряду УСРР і відправлений послом спочатку до Англії, а потім - до Франції. Після повернення до Радянського Союзу був виключений з лав комуністичної партії, згодом репресований. Розстріляний в Орловській в’язниці.

/Files/images/коновалец.jpg Євген Коновалець

Євген Коновалець (1891—1938 рр.) — у студентські роки активіст українського руху в Галичині. У роки Першої світової війни був мобілізований до армії Австро-Угорщини. Під час бою на горі Маківка потрапив до російського полону. Під час Української революції став організатором Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин
армії УНР. У листопаді 1918 р. січові стрільці під командуванням
Є. Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади
гетьмана П. Скоропадського й у Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини. Є. Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. У 1918—1919 рр. він командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Полковник армії УНР. Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. спонукали Є. Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. Він став одним з організаторів і керівників УВО (від 1920 р.). У 1929 р. став головою проводу ОУН. 23 травня 1938 р.
загинув у Роттердамі (Голландія) в результаті спецоперації, проведеної органами НКВС СРСР.

Кiлькiсть переглядiв: 1890

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.